ТЕОРІЯ КРИЛА,

Теорія крила,

або

Із чого може вирости любов...

У сяючому театральному фойє, перед бенефісом наймолодшого в країні заслуженого артиста несподівано чую проникливу мелодію й голос давно вже народного артиста: – "Золото Карпат, золото Карпат..." І душа спалахує, летить назустріч українському шлягерові трьох іршав-ських земляків. Іван Попович, Степан ґіґа і Василь Кузан у несподіваному творчому ансамблі створили пісню, котра звучить за дві тисячі кілометрів од Довгого, в блискучому, сяючому, затишному фойє з акваріумами, буфетом і м’якими меблями, з іконостасом живих і мертвих артистів Українського академічного театру драми і музичної комедії. На душу лягає серпанок спогадів у стилі "ностальжі", проте ностальгія, туга за Вітчизною – не просто й не лише художній троп. І легендою про євшан-зілля відлунює пісня про золото Карпат, про яке нині хіба що в пісні почуєш. Як і про ранній наш порив до свободи, від якого хіба що кадри кіно- й телехроніки залишилися. Проте маєстати україн-ської долі – не в пошуку злота-срібла, поезія ж
і поготів народжена з месіанізму. Натхнення во-істину не купиш. І торговців у храмі цей поетичний крам уже давно не цікавить: була ідеократична держава, був літературоцентристський ухил усієї влади, проте й тепер зоряний вітер "потаємної свободи" овіває гарячі, бунтівні голови молодих і не зовсім поетів.

У Василя Кузана доля непроста, доля – унікальна. Справа зовсім не в тому, що він – математик за фахом – "повірив алгеброю гармонію": поезія ХХ, а тим паче нинішнього, століття в своєму модерністському, постмодерністськомудискурсі анатомує, атомізує і слова, й музику. Атональна система Арнольда Шонберга, ізопоезія Тристана Тцари чи нашого співвітчизника Івана Іова, який передчасно пішов із життя, –
все те в очу сучасного рапсода, коли він не вродже-ний шанувальник анахронічного кобзарства.

Народжений у селі Довгому Іршавського району, історичному за самою своєю суттю, неповторному селі, – Василь Кузан увібрав у свою душу золото й грань Карпатської цивілізації. Неповторна, неймовірна душевність наших краян помножена й на гомеричну амбітність. І це – не просто слова. І не слова. На пам’ятнику загиблих у війні земляків – дві колонки імен: одні – леґі-онери, інші – добровольці Червоної армії.

Ми знаємо, хто і як шикував наших леґінчуків у чужі армії, ми знаємо, а проте це наше, це вічне: пошук альянтів, із якими обов’язково програєш. І тому на теперішньому нашому календарі – все те, що й сотні літ тому. Був Сталін у Довгому – постав пам’ятник загиблим воїнам-односельцям. А недалеко – пам’ятник далеким землякам Василя Кузана, селянам-куруцам, які підтримали і билися разом за свободу мадярського люду під проводом союзника російського царя Петра І – Ференца Ракоці ІІ...

А ще – обеліск парашутистам-десантникам, які загинули в останню війну і лежать на тривожних роздоріжжях історії, географії, пам’яті...

Маленький Василь Кузан, думаю, добре знав історію рідного клаптика Срібної Землі, з неповторними кичерами, плаями, сплюндрованої та живої дідівщини в срібному серпанку надії. Невимовне стало вимовленим. А студент-математик уперше відчув у серці біль, куди влучила стріла Аполлона, і вже її не вирвати ніколи. Треба сповідатися віршами, озиватися піснями долюдей, інакше кров вирветься із серця. А повинна вириватися мелодія...

Василь Кузан тепер на державній службі, то й від нього багато залежить, які кадри вирішуватимуть усе: пустити з молотка край, країну, перетворити Карпати на Гобі без смерек і буків, а чи поволеньки, поволеньки, а таки повернути людям рідне гніздо. Бодай у серці, бо рушають карпатські люди, як дикі гуси, як журавлі, сірими вервечками у світи, але й злітаються у рідне гніздов’я. Хоча не всі й прилітають назад...

Але поезія – справді таїна, яку давно силкуються розгадати, проте не розгадають ніколи. Є таланти – від Бога, є силіконові й лавсанові штукарі версифікації. Василь Кузан поет природний і сильний, проте знає світову літературу, йому органічно близька світова культура вірша.

Звісно, після поетичної революції 60-х років минулого століття (імен тут і справді сотні, кожна національна література це засвідчує) писати наївні коломийкові стилізації, хай і під стилізованих русинів, украй невдячна, безнадійна справа. Найновіша поетична книжка Василя Кузана "Верлібрідо" впевнює мене в тому, що перед нами – поет європейської культури. Залишається лише дякувати нашому богоносному народові і нашому босоногому карпатському Богу за таких синів і вірників. І вкотре думаєш: які мудрі голови в наших дітей, нащадків десяткованих,
а проте не навік прикутих до чужих возів чужої історії краян. Адже не так і далеко, не так і довго йти від Довгого до Красного поля, де загинула, проте повстала і постала Карпатська Україна, Карпатська Січ. Але й туди іти, їхати, брести – перевалами. Тут і неповторна карпатська, закарпатська романтика, яку не виповісти інак-шим словом, аніж поетичним. І чужі стають рідними, коли звертаються до наших пісень і наших надій. Чех Іван Ольбрахт, росіянин Михайло Машкін, автор першого шлягера, народжений у Довгому, похований у Довгому... Я школяриком бачив живого творця хіта "Верховино, мати моя..." – і це вже теж історія, гуцульські, лісорубські ансамблі, загадкове й таємниче, трагічне старшого навіть для мене покоління. А Василь Кузан уже й сам творець і самодостатньої поетичної царини, й автор знаменитих шлягерів "Золото Карпат", "Мамин вальс". І те, що його охоче друкують і в Україні, й далеко за її межами, – яскраве свідчення того, що він уже завоював собі читачів, слухачів, шанувальників.

У наші часи, як і в будь-які в цьому світі, під цим сонцем, зірками й місяцем часи, літературну репутацію втратити дуже легко. Зрозуміло, не все зводиться до літератури навіть у Пари-жі, світовій столиці поезії та мистецтва. Проте у творчості Василя Кузана є головне: він не почуває себе на окраїні, на загумінку, на марґінесі. "Із чого може вирости любов?" – питає себе й питає нас поет. І пробує відповісти.
І ніхто не відповість, бо в кожного відповідь своя. А своя – ще не універсальна. Та для того й існує поезія, аби все життя питати, із чого виростає любов, і плекати цю любов, і леліяти. Василь Кузан іще знайде відповідь і на це. А ми будемо шукати відповідь у його книжках.

Дмитро Кремінь,

лауреат Національної премії

ім. Т.Шевченка

* * *

Терпка химерність, тонка міфічність,

І невситима, і загадкова...

Події ночі вдягає вічність

У попелясте лушпиння слова.

І відголосить, і відгомонить

Далеким літом німе проміння,

У тиху гавань дорогу котить,

В минуле мочить сліпе коріння.

І тінь від тіла несе в торбині,

А тінь від думки – у жовтім жмутку,

Дарує простір сумній годині

І сипле в очі пилюку смутку.

Ворожість груба турбує силу,

Її пророцтво – козирна карта.

А тихий сумнів калічить крила,

І річка глузду впадає в Сартра.

Ромашки в’януть, від зради п’яні,

Цілує лоба всесвітня плаха,

І так душевно, і так духмяно

Кімната вбивці вдихає Баха.

Бездумна вірність, сумна ментальність

Цвіте в порожніх зіницях віри.

А незворушність і нереальність

В життєвім морі не знають міри.

ПрощЕння

Василеві Стусу

Прощаю всім

За те, що не зуміли,

Не встигли, не схотіли, не змогли,

За те, що хлібом-сіллю не зустріли,

Від злетів і падінь не вберегли.

Прощаю всім

За непорозуміння,

За нечуття, небачення, за те,

Що шлях не показали до прозріння,

А може, і не знали – так за те.

Прощаю всім

За те, що існували

В мою добу, у мій зірковий час,

Що без моїх поезій бідували,

За непрощення я прощаю вас.

І хай несуть труну мою по колу,

І хай винять у всіх своїх гріхах –

Прощаю незапрошення до столу

І запах щастя на чужих губах.

Прощаю все...

Бо я прощати вмію.

Невчасну славу, випиту біду...

Прощаю, бо в поезію зорію,

Бо від прощання до прощення йду.

* * *

Ми земні, бо безнадійно любимо,

Безнадійно люблять тут і нас.

Д. Кремінь

Ми святі, бо безнадійно любимо.

Та з любов’ю йдуть до нас не всі,

І на наші крила перламутрові

Сипле небо полум’я і сніг.

Наші душі юністю наповнені,

Їх ще не торкнулась сивина...

Ну а мудрість? – Ми йдемо до мудрості,

Щоб до міри випити вина.

Щоб гортати сторінки минулого,

Викресливши всі земні гріхи,

І любити злого і байдужого,

Тигра годувати із руки...

Так і є. Такими й залишаймося –

В білому святковому вбранні.

Так любім, як безнадійно любимо,

І нехай нам знову кажуть – ні!

Та святі на те і є святими,

Щоб земних не чути голосів.

Ми святі, бо безнадійно любимо.

Завтра нас любитимуть усі.

* * *

Сиджу у череві чекання –

Тисячоліть незрілий плід.

Часопис часу процвітання

Не проломив прокляття лід.

Не проросло вікно у душу,

Коріння висохло в руках,

Вода, що народила сушу,

Загинула на Соловках.

Біль опромінює Європу,

Плодить рабів постійний страх,

Беруть борці фальшиву ноту,

Фатально губляться в роках.

Ріка виносить екстрасенсів,

Але й вони вершать не те...

У вічному вінчанні сенсів

Чекання черево росте.

* * *

Пролітали коні над селом,

Розтинали небо злі копита,

Зависала низько над чолом

Привиду примара недобита.

Гасло світло розуму. А далі

Брат на брата кулю готував.

Сонце традиційної моралі

Кінь крилатий крупом закривав.

Пролітали коні ескадроном,

Роздували полум’я хвости,

Вибухали в небі чорним громом

Поцілунків зірваних мости.

Кликали копита до польоту,

Мильна піна закривала очі,

І, липкі від крові та від поту,

Наступали безпросвітні ночі.

Пролітали коні, пролітали,

І червоні в яблуках, і сині...

Простотою форми чарували,

Убивали легкістю. А нині

Синіми холодними руками

Ділить мрія крихти над столом,

Чорними голодними вовками

Тіні коней виснуть над селом.

* * *

Ми земні, бо безнадійно любимо,

Безнадійно люблять тут і нас.

Д. Кремінь

Ми святі, бо безнадійно любимо.

Та з любов’ю йдуть до нас не всі,

І на наші крила перламутрові

Сипле небо полум’я і сніг.

Наші душі юністю наповнені,

Їх ще не торкнулась сивина...

Ну а мудрість? – Ми йдемо до мудрості,

Щоб до міри випити вина.

Щоб гортати сторінки минулого,

Викресливши всі земні гріхи,

І любити злого і байдужого,

Тигра годувати із руки...

Так і є. Такими й залишаймося –

В білому святковому вбранні.

Так любім, як безнадійно любимо,

І нехай нам знову кажуть – ні!

Та святі на те і є святими,

Щоб земних не чути голосів.

Ми святі, бо безнадійно любимо.

Завтра нас любитимуть усі.

Портрет Шевченка

Олександрі Ісак

Темним фоном вписаний в сучасність,

Нахилившись трошки, впіванфас,

Із портрета дивиться Шевченко...

Сумно-сумно дивиться на нас.

Ніби каже: браття-українці,

Ваша щердість ділася куди?

Ви не те що сала і горілки –

Не дасте задурно і води.

Впрягшись дружно в експортну торгівлю,

Визубривши "тешийґ і "пардон",

В’яжете святу дідівську пісню,

Щоб її повезти за кордон.

Все на світі прагнете продати:

Славу, розум, душу, мозолі!..

Тільки вас самих давно продали,

У раби віддали, в москалі.

І тому лиш рідко на обличчях

Щирість загориться, мов зоря...

Я коли б таких хвилин не бачив,

То від вас забрав би "Кобзаря".

* * *

Ніні Матвієнко

Пливе у небі дим зітхання

Твоїх окрилених рабів.

Ти крихтами свого кохання

Годуєш всіх, мов голубів.

Пливе у небі дзвін туманів,

Зажурено-казкових днів,

А ти букетами тюльпанів

У простір сиплеш сльози слів.

* * *

Дмитрові Кременю

Нас зрадили. І зраджують. І будуть.

І ще не раз у крейдяному колі

Знов буде сподіватися на диво

Дивакуватий посланець любові.

Від паводка до паводка це коло.

Від пострілу до вибуху цей захист.

До кого ще здійняти в ранах руки,

Кому іще гіркий подати запит?

До кого йти? Рубати на капусту

Самих себе? Та до човна Харона

Ми без квитка приходимо сьогодні –

Для нас вода під веслами солона.

Для нас вода – в Карпатах. Серед степу

Вовками виють вибрані сонети.

Вітчизна нас не зрадила – вона

Нас хоче упіймати у тенета.

Хтось протестує, хтось іще вагається:

Чекати, чи боротися, чи жити?

Гіркий не сон – пробудження гірке.

Ми не спимо. Кого іще будити?

Сон художника

Василеві Павліщуку

З буденності вилущуючи символ,

Свободу відчуваючи п’янку,

Малюючи на зораному полі

Молитву у терновому вінку,

Летиш, ростеш, вливаєшся у вічність,

А під ногами мерехтять світи...

Якась гора тебе вважає богом,

А іншу зображаєш богом ти.

Підносишся на полум’ї протесту,

Викресуєш із попелу вогонь,

І плутаючи з дійсністю видіння,

І світло сонця тулячи до скронь.

А там, у сні, сміються і вмирають,

І пензля виривають із руки,

До неба українського ГУЛАГу

Вкраїнські прибиваючи зірки.

А тут літають янголи й ворони,

А тут живуть русалки й горобці,

І люди зустрічаються з коханням,

Купаючись в горілці й молоці.

А там живуть іуди і пілати,

Панують там повії й торгаші,

Цілуючи портрети на монетах,

Ладнаючи колеса до душі.

Від крайнощів до крайнощів доходять,

Гальмують і дороги не дають,

Відшукують у наслідках причини,

Ламаючи і сон, і світ, і суть.

Бо прапори не всі ще на Говерлі,

Бо ще туманом пеленає страх,

Бо фарисеї ще не всі померли,

Бо ще не всі літають навіть в снах...

Народжується образ, ніби сонце,

І спалює проміння темну тінь,

А сон собі ламає чорні крила,

Щоб світлими відкрити височінь.

Шураві

Прокотилося між гори: шураві...

За камінням заховався чоловік,

Хтось націлив у обличчя автомат,

І до горла підкотився грубий мат.

Повторилося луною: шураві,

Ми між горами, мов карти на столі,

Наші руки вже врослися у метал,

Наші скроні вже накрив дев’ятий вал.

Все завмерло. Але тиша скоро вмре.

Хтось останнього повітря набере,

І на жовтий перетоптаний пісок

Ступить грудою обпалених кісток.

Хтось між камінь потече, немов струмок,

Душу випустить, мов кулю, до зірок.

Закипить у жилах кров, немов сльоза,

І вінок сплете не квітка, а лоза.

Це – не люди, це – не діти, не жінки.

Вони в серце світу цілились віки,

Вони виросли зі зброєю в руках,

Їх на смерть веде знервований Аллах.

Це – не люди. Але й ми – як ті вовки.

Нас ніхто не нагодує із руки.

Та загнали між червоні прапорці

Нас навіки та система й ті "отці".

В голові вже не думки, а балаган:

"На хрена" потрібен нам оцей Афган,

На якого грома в пекло нас вели,

Більш цінуючи не душі, а стволи.

На якого біса нам отой Кабул,

Коли маєш в магазині кілька куль,

Коли прапорщик продав усі "хебе",

А в Москві хтось гроші граблями гребе.

Коли ми отут виконуєм наказ,

Помиляючись завжди в останній раз.

А за нашою спиною торг іде,

Та із пекла ми не дінемось ніде...

Ця війна вросла навіки у серця,

Не зітреться, ніби зморшка із лиця.

Іще, певно, не один десяток літ

Буде снитися обстріляний політ.

Кожен крок: чи по піску, чи по траві,

Буде голосно кричати: "Шураві"!

Та які ж ми в пана Бога шураві –

Українці, ніби карти на столі.

Біле і чорне

Задзвеніла сльоза об труну,

Білим криком слова розілляла,

Чорний вітер настроїв струну,

І надтріснуто скрипка заграла.

Заспівали прощальну на біс,

Гостру свічку підняли у небо,

Чорний вітер колиску приніс,

Не спитавши, кому її треба.

Загриміли цілунки услід,

Вмили очі святою водою.

Чорний вітер, холодний, мов лід,

Цілу ніч обіймався з фатою.

* * *

Мовчатиму, коли під суд підуть

Тереля чи Лук’яненко, чи Стус,

Чи батько мій, бо я є боягуз,

Бо боягузи в світі цім живуть.

Мовчатиму і питиму вино.

Мовчання – це не злочин і не зрада:

І мати, і дружина буде рада,

Бог вибачить, а людям все одно.

Я народився теж не для розмов...

І ґаздувати краще, ніж боліти

За те, що в чомусь затискають знов,

За світ, в якому будуть жити діти.

За пляшкою політика нам рідна,

В житті ж вона – нікому не потрібна.

* * *

Новий яскравий календар –

Суддя жорстокий, злющий кат –

Нагадує, що я життя

Узяв, мов човен, – напрокат,

Що берег правий вже позаду,

А лівого не видно ще,

Що рік пройде як два десятки,

Таких, як він, пройшли уже.

Як два десятки, три десятки,

Як сотні літ, мільйони літ...

А воду то погладить вітер,

А то, мов склом, покриє лід.

Смішний я...

Прагну: швидше, швидше,

До лівого, вперед, туди...

Та раз за разом, раз за разом

Весло не дістає води...

* * *

Хрещатик хлюпає калюжами

І бруд ковтає переходами,

А поїзди блукають тромбами

Артеріальними проходами.

І символи серпомолотяться,

І циганчата – босоногими...

І сніг, у воду перетворений,

Всіх робить мокрими, убогими.

Вокзали голодом наповнені

І молодими бізнесменами.

Кричать вітрини "Стіморолами",

А ще – "Поп-Корнами" хваленими.

Безрукий п’є горілку солодко,

І лиш міліція тризубиться,

А всі немов чекають потяга,

І всі гадають: а чи збудеться?

А з-під землі лунає музика

Класично нотами гітарними,

Футляр, мов рот червонозоряний,

Погрожує зубами гарними.

І вдячність падає купонами,

І чути голос над акордами:

"Подай, поете, музикантові,

Щоб не пішов по світу з торбами.

Подай, поете, бізнесменові,

Хоч він сміється і москалиться,

Подай, поете, депутатові,

Хоч він "молотить" і не кається.

Подай багатому і бідному,

Подай рабові й власть імущому,

Усім по серцю українському,

Усім по слову невмирущому".

І хай ковтає і кусається

Підвал червоного минулого,

Допоки є кому подати ще,

Ми не вмремо. Ми вічно будемо...

Вересневий вечір

Вже сонце стомлено і важко

Пірнає у свою державу,

Воно не де-небудь ночує –

Воно ховається в Боржаву.

Вже мочить у воді холодній

Своє розпатлане волосся,

Вже понад берегом стихає

Гаряче денне стоголосся.

Село стихає. У Боржаві

Хлюпочуть зорі і планети,

І місяць вже обсипав сріблом

Близькі й далекі силуети...

Підходить мати: "Що, дрімаєш?

Стомився ти... Ходім до хати".

– Я не дрімаю. Я сьогодні

Ні крапельки не хочу спати.

* * *

Ще не час вихвалятися гордо

З боргової глибокої ями,

Ставши вище на сходинку тільки

Над голодними й злими вовками.

Ще не час розкривати обійми

Й цілувати ліворуч, праворуч,

Бо не знати, в котрого сусіда

Чорна заздрість, що вибухне поруч.

Ще не висохли сльози печалі,

Берегів не з’єднали мости.

Ще не час роздавати медалі

І на груди чіпляти хрести.

Косарі не виходять у поле –

Коси смерті здали напрокат.

Той, хто любить народ кожним словом, –

Може, ворог, чи злодій, чи кат.

Ми пани, та, на жаль, не Атланти –

Спину маємо надто гнучку.

Може бути, що ці нагороди –

Це наживка дрібна на гачку.

Картина

Юлієві Мошаку

Вже виноград пускає сік,

Вино бродити починає,

І снігу на полях немає,

І непогода коле в бік.

Дерева голі, і вода –

Немов північна полонянка.

Під кригою нового ранку

Холодна кольору хода.

Нова пора іде на злет

І знов нагадує про Бога.

Морозом дихає тривога,

І небо носить фіолет.

Весною так, як восени:

Голодні миші йдуть до хати...

Лиш менше хочеться вмирати,

Лиш більше втрат і сивини.

* * *

Пам’яті батька

Степана ґіґи

Самотня груша нахилилась,

Гілля ламає у словах,

А біля неї рідна хата

Стоїть у батька в головах.

Неначе хоче обігріти,

На самоті із ним побуть,

Але зійшлося стільки люду,

Щоб провести в останню путь.

Так гірко плачуть гори й доли,

І небо, і моя душа,

Не скотиться уже ніколи

Лиш батькова скупа сльоза.

Біля порога не зустріне

І мудрих вже не дасть порад,

Його могила на узвишші

За іншими постане в ряд.

А люди дітям співчувають,

Ховають в тіні парасоль

Такі сумні й вологі очі,

Немов солоні ноти "соль".

Та не заповнить жоден нішу

І не відновить первоміст...

Мов дати на старих афішах,

Життя моє втрачає зміст.

Під стріхою у цьому році

Лишила ластівка гніздо,

А ми ж усі іще хотіли

У радості зустріть Різдво...

Та не судилось. Витру сльози

І мовчки зрозумію сам:

Які б ми не були дорослі –

Батьки завжди потрібні нам.

* * *

Лунає голос. Потяг. Промінь

В осіннім полум’ї печалі.

Спокуси ночі, дні-повії

Заманюють все далі й далі.

За вікнами біжить природа

В сліпий тунель, в обійми смерті.

А пагінці і немовлята

Такі ображено-відверті.

Та передчасно-педантично

Вмирає все, що вже воскресло,

В німім падінні всіх єднає

Земних законів перевесло.

За небосхилом невагомість,

За поворотом перевали...

А пензель прагне в передсердя,

Бо серце музиці віддали.

Парадоксальні паровози,

Незрозумілі пароплави

На звуки фарбу проміняли

І почуття дали за славу.

Передчуття... Чи переддення?

Чи передмістя?... Восени

Летить життя, мов павутиння,

Мов крик із кінчика струни.

Лиш парус юності пірнає

В сумні пастелі пасторалі.

Лиш тіні ледве постаріли

На полюсах пустих спіралі.

А патетичний тон прощання

Уперто тисне на педалі...

За вікнами згорає осінь –

Світлина юності й печалі.

Заплаканий пейзаж

Перед початком сімейних торжеств

я наливаю вина у келихи відсутніх

друзів і оголошую: отут мав сидіти

Іван Рега, отут – Василь Устич, а

тут – Василь Кузан... Але вони не

змогли приїхати.

Василь Ловска

Холодний вітер... Прага і поріг

Чужого дому. Мовчазна омана

Сьогодні знову, тільки-но приліг –

У сні сміялась донечка Оксана.

Теплом домашнім віяло у сні,

Терпка тривога розливалась тілом...

А на обличчя падав мокрий сніг,

Який ніде не може бути білим.

Лиш дома. Там, за тридев’ять земель

(Хоча на мапі – це не так далеко),

Мене чекають. Серце спить саме

І плаче, як ображений собака.

А очі знов гортають дивні сни

Прекрасної, але чужої Праги...

З недавніх пір чомусь боюсь весни,

Хоч все життя до неї тільки й прагнув.

Вже пензель пише: осінь, вечір, дощ,

Сумні мости, заплакані пейзажі,

Будинки сірі біля мокрих площ,

Сліди невтішні смутку, навіть сажі...

Чомусь усе у чорних кольорах,

І сміх чомусь все ближче до іронії,

Але невже у донечки в очах

Уже цвітуть закохані півонії?..

Уже і в неї хтось на перший план

Виходить рвучко, впевнено... Ой леле!

Невже це я своїм чуттям не пан?

Ні! – завтра намалюю щось веселе.

Кобзарі

А.О.Вертелецькому

За кобзу грошей не беруть –

Кобзар дарує кобзареві,

І муза знов рушає в путь

Сади оспівувать вишневі.

Крім кобзи, продається все:

І честь, і розум, сила й слово...

Торгівля світ в собі несе.

А кобзу ні. Не випадково.

... І серцю каже голова:

Ще є на світі кобзарі,

Ще є на світі бунтарі,

Ще їхні струни і слова

Знаходять в людях щось живе.

Ще світ живе...

Матері

Поетові

Олександру Стовбі

Повернусь я додому, до тебе

Тихим вітром, піском на порозі,

Білим цвітом посиплюсь під ноги,

Не затримаюсь довго в дорозі...

Повернусь я додому, до тебе

Через день або два після смерті...

А життя моє, складене вдвоє,

Ти знайдеш в копійчанім конверті...

Слухай, мамо: заходжу до хати

Ніжним співом, друкованим словом...

Але ти ще нічого не знаєш...

Ти чекаєш живим і здоровим...

Я вже вдома. Я вже повернувся.

За життя я боровся уперто.

Ти візьми мене знову під серце.

Поцілуй мене, мамо... посмертно...

Синім полум’ям горіли дні

Володимирові Висоцькому

Синім полум’ям горіли дні,

Гроші капали – текли між пальці,

Знов і знов лишались ми одні

Із життям, своїм життям в гойдалці.

Закривались двері перед тим,

Як встигали ми зайти до хати,

Зоставався в жменях тільки дим –

Ми із ним, із ним ішли до страти.

Синім полум’ям горіли дні

В боротьбі з багатоликим звіром,

Знов і знов лишались ми одні:

Без підтримки, без доріг, без віри.

І впивався в тіло злий топір:

Нас вбивали грубо час від часу –

Ми текли словами на папір,

А папір не йшов ніяк у маси.

Королі не подавали рук,

І за смерть нічим нам не платили,

Та вставали знову ми із мук –

Нашу кров ви ще не всю допили.

Синім полум’ям згоріли дні...

* * *

Писанка місяця в кошику вічності

Припнутим колесом котиться вниз.

Свічка вогню випромінює видимість

Віри і вірності, сміху і сліз.

В келиху дзвонів – крапка і коні,

Крила й кайдани, кохання й політ.

Котиться писанка просто в долоні,

Та ранок її розбиває о пліт.

Колесо Космосу котиться далі

В пісню про писанку, в день, що воскрес.

Тільки жовток, ніби пляма емалі,

Під плотом приляже, мов скривджений пес.

* * *

Вітер листя несе,

Вітер віє у вічі.

І вогонь почуттів

Відлітає у вічність.

У бездонні озер

Літо жалібно виє

І прощальну фату

Павутиною шиє.

Вітер гне до землі

Жовтолисті дерева,

Вітер котить красу

Крізь ображені села.

Жовтогривий скакун

Б’є по сонцю копитом,

І лошиця ірже,

Розминаючись з літом.

Теплі мрії несе,

Мов обривки афіші.

І втрачають слова

Надруковані вірші.

Жовте листя надій

Відриває від крони,

Жовті квіти землі

Гублять пам’ять корони.

Вітер хмари несе...

І, мов виразки білі,

Простирадла зірок

Загораються в тілі.

Розтікається сном

Холод кола по скроні,

Жалом ріже себе

Жовтий джміль на осонні.

Вітер листя несе

У розплющені вічі,

І вогонь почуттів

Відлітає у вічність.

Вітер листя несе.

Вітер літо несе...

* * *

Скували служби павутину,

Чекали тюрми наших снів,

А ми шепталися обнявшись,

А ми ховались від дощів.

Пішли в життя перевороти,

І війни виросли з гнізда,

А ти дивилася у небо

Так недосяжно молода.

Лилася кров за наше щастя,

А ми щасливі і без крові.

Нам обіцяли знову завтра

Видовищ, хліба і любові.

Та ми не віримо нікому –

Упала віра в перигей.

І я шукаю тільки неба

У дзеркалі твоїх очей.

* * *

Я від смерті втечу

У любов весняну,

В чисту музику отчого краю.

До людей полечу,

Свою душу сумну

У троянди усмішок сховаю.

Я втечу у пісні,

У буяння весни –

Поцілунки заплачуть за мною,

А слова мовчазні

І закохані сни

Повінчають мене із весною.

Я за все заплачу:

За труни пустоту,

За дорогу до пекла чи раю.

Мерзлоту пропечу,

У весні проросту,

Бо любов нерозтрачену маю.

* * *

Тут фрески зім’яті, ікони спалені,

А хрест на підлогу під ноги упав,

Тут вікна у вічність і двері у вирій

Сліпий поводир топором прорубав.

Тут рівень зневіри звітується силі,

А вся толерантність – на вістрі меча.

Тут плани всевладні, а мрії – безсилі,

Тут думку бездумно рубають з плеча.

Ні віри у серці, ні Бога у храмі,

Ні слави, ні свічки, ні світла нема…

Тут кожен в окопі, точніше – у ямі,

І з прапором білим вставати дарма.

Тут зірка Полин на кашкетах героїв,

А рани із шрамами – на язиці.

Вмирають від страху, від слова, від болю,

Від ідей непомірних у лівій руці.

Тут малюють богів і ведуть їх до смерті,

Бо безпечно на мертвого вилити бруд.

Тут навіть з собою не бувають відверті,

І молитви не можуть збуватися тут.

* * *

Набридло, набрякло, намерзло,

Намокло від рогу до рогу.

Вже пізно шукати початок

І страшно міняти дорогу.

За душами сутінки, смутки,

Тумани, просякнуті ніччю...

Не так відбуваються кроки,

І знаки не ті по узбіччю.

Ламаються пальці, мов п’яльця,

І рушаться мрії, мов храми,

І хрестиком вишита доля,

І хочеться знову до мами.

Упасти обличчям в долоні

І плакати, плакати вільно,

Аж поки не зробиться легко,

Аж поки не стане спокійно.

Аж поки навчишся сприймати

Жорстокість, буденність, тривогу,

Аж поки не звикнеш до думки,

Що пізно міняти дорогу.

МРІЙНИК

Вкрадається в тишу безсоння, мов крик,

Нічної сторожі сполоханий спалах

Блукає по стелі, по стеблах, по скалах,

Шукаючи спокій у фразах старих.

В дорозі до місяця гасне. Один...

Від світу відрізаний бритвою слова.

Лиш сиплються в очі зірки і полова,

Лиш падають поруч цеглини годин.

Розплющують світло, ламають крило,

Руйнують зв’язок між минулим і небом.

Святі недосяжні, нечисті – у ребрах,

Коріння під снігом, мов кіт під столом.

Плекає надію, хоч гине самий,

Вирощує віру у горщику серця.

Важкий його шлях небокраєм простерся.

Він бачить, як дивляться люди. А ми...

А нам не до нього – по келиху віри,

Постійна робота і думи про хрест.

Щодня на буденність проходимо тест,

А мрії й приходять, втрачаючи міру.

* * *

Нехай помру – в тім горя мало,

Одне лякає розум мій:

Щоб на могилі смерть не грала,

Не веселилася на ній.

Боюсь, щоб над холодним трупом

Не пролилось гарячих сліз,

Щоб хтось мені в старанні глупім

Красивих квітів не приніс.

Щоби останньою стезею

Не чув освідчення чудові,

Щоби не став я під землею

Предметом шани і любові.

Щоб все, чого бажав так марно

І жадібно, як був живий,

Не посміхнулося відрадно

Могилі – матінці моїй.

Переклад

з Миколи Добролюбова

* * *

Неначе хтось іде... Нікого.

Лиш тільки кроки, тільки крик,

Що ніби виплюнув язик

І спотикається об нього.

Неначе хтось стоїть... Отут,

Під вікнами чи за дверима,

З тонкими жовтими очима,

Нервово прагнучи чогось.

Неначе хтось когось... Чекаю.

Гортаю час рукою сну,

Ховаю душу, мов весну,

за склом дощу. Чуттям вивчаю

Лякливі порухи нічні,

Що прибувають, наче води...

Краси напитись і свободи,

Що страх народжує в мені.

* * *

Коли моя дорога обірветься

І день останній скотиться зі схилу,

Ти посади калину і підсніжник

На мою засніжену могилу.

Хай нап’ється корінець із серця,

Цвітом пропече могильну груду –

Я його квітками молодими,

Як замерзнеш, – зігрівати буду.

А коли зав’януть хризантеми,

Схиляться в грудневому полоні, –

Підійди. Хай обпечуть долоні

Краплі сліз калиново-червоні.

Розділ 2

Дотик любові

* * *

Із чого починається любов?

Із погляду, із думки чи із мрії?

І ти в задумі опускаєш вії,

І відповідь відшукуєш немов.

Та голосу не прозвучить струна,

Подивишся, всміхнешся, приголубиш –

Ти знаєш, як з’являється вона,

Бо мучилась, бо плакала, бо любиш...

* * *

Ти вмієш плакати,

а значить, –

Вмієш і радіти.

Твої думки, мов крила,

А очі – ніби діти.

В твоєму серці –

сяйво

І чистота глибока...

Нас поріднила та сльоза,

Що впала з твого ока.

* * *

Твоя душа – це пісня і роса.

Це небо і безодня. В ній щодня

Вміщаються і віра, і зневіра,

І полюси думок і почуттів.

Твоя душа – молитва і сльоза,

Засмучена, закохана, неторкана,

Гаряча, недоступна, мовчазна –

Вона у інших вимірах існує.

Твоя душа – це більше, ніж душа,

І більш, ніж тіло. Море сподівань

І океан кохання, щастя, муки...

Але душа без тіла – це ілюзія.

* * *

На віддалі легше любити...

Сидіти і вірші писати,

Впустити думки в телевізор

Чи книжку цікаву читати.

Так легко і так безтурботно,

Вдивляючись в радісне завтра,

Гордиться своєю любов’ю –

Вона ж бо найбільшого варта.

У думці творити прекрасні

Високі зв’язки і священні,

Забувши: турботи ж бувають

Не тільки святкові – й буденні.

І тішитись тим, що чекати

Важче, ніж зірку зловити...

Неправда.

Ніколи.

Нізащо.

На віддалі легше любити.

КОРОТКА НІЧ

Коротка ніч тебе застала в полі,

А я прийшов по квітах і росі.

Ми цілували пісню колоскову,

Шукали правди у її красі.

Коротка ніч і плакати не вміє,

Коротка ніч прощаннями болить,

Коротка ніч світанком рожевіє,

Немов свіча із двох кінців горить.

Коротка ніч вела нас до любові

Через колючі посмішки зірок,

Місця глибокі прятала у сутінь

І закривала небо на гачок.

Коротка ніч, смаглява, як циганка,

Забрала все і молодо втекла.

Її душа, настояна на травах,

Вогнем кохання груди обпекла.

Коротка ніч – усміхнена коханка –

Одежу чорну губить з ніжних пліч,

А я тебе запитую цілунком:

Чому така коротка літня ніч?

* * *

Моя кохана, ти вже спиш

У пісні колисковій,

Які тепер ти бачиш сни:

Чи віщі, чи казкові?

А я не сплю. Я ще сиджу,

Пишу вірші до ночі,

Щоб радість вислати в твої

Сумні безслізні очі.

Щоб ти всміхнулася мені,

Розклеївши конверта,

Щоб посмішка твоя була

Щаслива і відверта.

Щоб ти раділа, над столом

Я низько нахилився...

А поки лист тебе знайде,

Щоб я тобі приснився.

* * *

Так ніхто не ображав мене, як ти,

Так ніхто не міг зібрати злість у слово.

І шляхетно, й неповторно, випадково

Наступити на високі почуття.

Не високими підборами, та все ж...

Незаслужено, наосліп, дуже боляче...

Проковтну сльозу, стерплю і, ледве стоячи,

Я не вибухну, мов кулька надувна.

Але серце вже крихке, немов графіт,

Спотикається на кожному абзаці.

Щось не так чомусь у нашому палаці,

Не в таке життя ми вірили колись.

Так ніхто і не кохав мене, як ти.

Та образа ця, здається, не остання,

Це, напевне, від великого кохання...

Так ніхто не ображав мене, як ти.

* * *

І ніч поцілує тебе у коліно,

І посмішку день подарує тобі,

І вітер гарячий обійме за плечі,

І кінь почуття пробіжить по тобі.

Ти сядеш у ліжко і марити будеш,

І тіло оголене буде пекти,

І збудження вкриє, мов ковдра колюча, –

Від нього не смієш, не зможеш втекти.

Поллється бажання на груди і нижче,

І доторків ніжних захоче живіт,

І дихання згасне, і очі заплющить,

І помисли грішні прилипнуть мов піт.

Питання залізе гадюкою в мозок –

Нехай залізає, нехай постає:

Прийдеш ти з любов’ю у грішну цю хату,

Бо все, що потрібно, у мене ще є.

І будуть обійми – не те, що сьогодні,

І будуть цілунки – не те, що оці.

Ти будеш тремтіти, бажати, кохати,

Аж поки заснеш, мов дитя, на руці.

Відповідь синові

Тобі про все я розкажу:

Про сни зірок, про хмари й сонце,

Про Попелюшку, і в віконце

Тобі весь світ я покажу.

Ти головою не хитай –

Навчу тебе все розуміти,

Лиш звідки ж то беруться діти –

Не знаю. В мами запитай.

* * *

І сходить сонце квітки –

Червоне, синє, жовте,

І зло на світі гине,

І все навколо мовкне.

І світ стає чистішим,

Щирішим і ще кращим.

Стає та квітка спільним

Маленьким серцем нашим.

* * *

Купати донечку удвох.

Купати донечку водою

З ромашкою і чередою.

Росою капати з чола.

Купати доню восени,

Крізь зиму у весну і літо,

Нести для неї щастя квіти,

В долонях обігріти всю.

Сповити мокру в пелюшках,

До себе ніжно пригорнути,

Матусині гарячі груди

До губ маленьких піднести.

Нехай зігріється. А після

В сухе малесеньку вдягнути

І вкласти спати. Хай росте.

У сні і ми росли й не знали,

Як нас батьки удвох купали

І пригортали до грудей...

* * *

Твої зіниці, мов криниці,

Немов метелики – повіки,

А жовті коси, ніби ріки,

А руки – крила. Ти моя.

Ти ніби тінь, що не відвернеш.

І ніби промінь – не піймаєш.

Ти ніби казка – не забудеш.

І ніби слово – не знайдеш.

Твої долоні, мов синиці,

А синь очей, мов небеса.

Твоя невимушена згода –

Твоя погода. Ти моя.

Ти ніби сон, що не згадаєш,

Мов поцілунок – не зітреш.

Ти ніби сонце – не затулиш.

І ніби щастя – не знайдеш.

* * *

Колись сказав би: зоряна, прозора, –

Тепер пишу: буденна і земна,

Колись писав: замріяна, весела, –

Тепер кажу: знервована, сумна.

То вітер днів над нами потрудився.

Вже заважають крила за плечима...

Ти не змінилась, погляд не змінився, –

Це я дивлюся іншими очима.

* * *

Як рідко приходить свято,

Як мало ми, рідна, разом.

Життя – то чекання свята,

Життя – це змагання з часом.

А час – то завжди буденність

Гірка, ніби сльози вербові...

Хоч мало хвилин на радість –

Багато у нас любові.

* * *

І сняться сни...

Твоя рука,

Твоє волосся грає водоспадом,

Твоя присутність лагідна, м’яка,

Твої вуста, що пахнуть шоколадом.

Твоє тепло вплітається у сни

І змушує спросоння посміхнутися.

Твоє кохання, мов вино весни, –

П’янить і не дає проснутися.

Троянди мрій

Юлії Пінчук

і Марціано Доціо

Вагітна пара. Музика життя.

Він і вона, тримаючись за руки,

Оберігаючи кохання від розлуки,

Несуть у лоні матері дитя.

Несуть вогонь, що пломенить в очах,

Святу любов, що космос обігріє,

Що їх зерно у вічності посіє,

Несуть, мов крила, щастя на плечах.

Він і вона. Вагітні почуттям,

Вплітають поцілунками в майбутнє

Єднання неземне і незабутнє,

Що подарує світові буття.

У них тепер немає протиріч:

Вони – одно. А цей лапатий сніг

Троянди мрій схиляє їм до ніг...

А немовля всміхається назустріч.

Чорна квітка кохання

"Потік, наче коник, грає..."

Марія Матіос

Як ся має чорна квітка?

Що ховає в пелюстках?

Розправляє ніжні крила

В пелюстках рожевий птах.

Хоче випурхнути звідти,

Розгорнути темну ніч,

Хоче волі, щоб летіти

У солодку мрію стріч.

Бо така у крил потреба:

Рушником високим неба,

Сонця вітром золотим

Колихати втіхи дим.

Твоя рука повільно, вільно

Миє ноги і сосці...

Я тебе, таку звабливу,

Мив би тільки в молоці.

Я б твоє святкове тіло

В ласку слова сповивав,

А чудову чорну квітку

В крила зваби цілував.

Я тобі вплітав би в долю

Стежку, що в любов сія...

Але я – лиш коник річки.

В кожній краплі річки – я.

* * *

Не виганяй мої слова

На вістря випитого глузду,

Хай думку болісно-безглузду

В тюрмі тримає голова.

Не розпинай мою сльозу

На перехресті божевілля –

Я відгуляв своє весілля,

Я погасив свою грозу.

Не випускай моє життя

На піраміду самогубства

За недоступність перелюбства,

За неможливість каяття.

Не проклинай холодну кров,

Не прикладай мене до рани –

В душі погасли урагани,

Душа не вірить у любов.

* * *

Я можу прагнути тебе...

Тебе щовечора бажати,

У атлас неба огортати,

Нести усміхнену до хати,

В обіймах голову втрачати,

Цілунком посмішку вінчати,

За всі образи вибачати,

Вини у зрадах не вбачати,

На крилах близькості кричати

Або мовчати.

Тебе щоночі можу брати

І не просити, не благати,

А просто мати.

Бо ти у небі, немов лелека,

Бо ти далеко, ти так далеко,

Що можу прагнути тебе.

* * *

Я квітень увінчав присутністю твоєю,

Я з космосу дістав твоїх утіх вуста.

Садам твоїм весна наснитися повинна –

Усю вагу нестям воздам тобі сповна.

Спотворена пітьма не проковтне ніколи

Прозорих почуттів, тривог і протиріч,

Достигла в полинах, потоптана двобоєм,

Фатальності фата горить на вістрі свіч.

Нестримну ненасить перебороти в силах,

До сказу довести наближення чудес.

Я квітень увінчав бажанням незбагненним:

Торкнутися крилом глибин твоїх небес.

* * *

І вже між нас немає таємниць...

Усе відоме нам, і достеменно.

На чорнім плесі збуджених зіниць

Холодні кола бігають даремно.

Бринить сльоза у пам’яті моїй...

Гіпертонічна аритмія рими

Розірве вени веслами надій –

Тюльпани стануть ранами новими.

І випаде на скроні перший сніг.

Чи вже не перший? Випаде і стануть

Слова, що обіцяли щастя в сні,

Приманкою в житті до твого стану.

Біля дороги, що веде в пивницю,

Розіп’ято останню таємницю.

Більше нічого не треба...

Дай мені, дай мені, дай

Ніжного світла екрана,

Теплого трепету струн,

Губ зацілованих рану.

Дай мені посмішку і

Шелест шовкової шкіри,

Келих бездонних глибин,

Жменю сліпої довіри.

Ласкою вкрий небокраї,

І крізь опущені вії

Згоди мовчання п’янке

Дай мені серце і мрії.

Дай мені руку і ніч,

Дай мені тіло і небо,

Дай мені душу і світ –

Більше нічого не треба.

* * *

Коли весна згадає перший сніг

І побіжить назустріч зорепаду,

В її думки навшпиньки я прийду,

Зі слів її зітру зими помаду.

Коли згадає літо перший грім

І озирнеться на бурхливу повінь,

Я голову схилю йому до ніг,

Смішних тріумфів і поразок повен.

Коли у сіно осінь упаде,

Згадає перші квіти серед жита,

Я буду йти у свій останній сніг

І буду першим поцілунком жити.

Танець кохання

Острів радості, острів музики

Серед моря тривог і ран,

Наші доторки, наші ґудзики,

Наша музика – наш Коран.

Ми не знаємо, тільки віримо:

Десь ревнує і плаче світ,

Бо давно уже перевірено:

Облітає найкращий цвіт.

Покохається, порадіється

Серед квітів, планет і площ, –

З часом злагода десь подінеться,

Змиє музику слізний дощ.

Змиє музику, щастя змиється,

Забере почуття зима...

Ще кохається, ще вальсується,

Тіні холоду ще нема.

* * *

А ніч холодна, як сокира,

І зорі, мов дірки із сиру,

Не проганяють і не ждуть,

Натхнення й миру не дають...

Тривожно, тихо, монотонно

І байдуже. І все одно…

А хризантеми і вино

Ще розливають запах волі,

Та каменем на груди долі

Лягає випите тепло…

Холодні стіни, зимні руки

І протяг, наче наглядач,

Що в тім’я забиває звуки…

Прощайся, серце. Серце, плач!

Цей молодий непотріб тіла

Вона сьогодні не схотіла

І ніч у вічність не взяла.

* * *

Вже північ двері зачиняє

І маревом прозорих рук,

Мов коси, мрії розплітає,

Що вірять в казку без розлук.

Від свічки тінь кладе на плечі

Незрозумілий холодок.

Ковтає простір зайві речі,

Теплом торкаючись думок.

Нестримно ніжність витікає

З перенасичених сердець.

Пелюстки пристрасті гортає

Нічного щастя вітерець…

* * *

Я прийшов тебе перемогти,

Розплескати спокій твій по стінах,

Обігріти губи на колінах,

Висипати сумніви на сніг.

Я прийшов тобою прорости,

Обміняти сни твої на дії,

Вилити на груди, плечі, вії

Поцілунків збурений потік.

Я прийшов замучити тебе,

Випити твою отруйну м’яту

І тебе божественно-зім’яту

На руках по світу понести.

* * *

Припаду вустами до глибин криниці,

Щоб ковтнуло серце дивної краси,

Доторкнусь очима, і впадуть зіниці

У твоє духмяне марево коси.

І посиплю іскри по п’янкому тілу,

Піджену бажання вороних коней,

Стисну ще міцніше невгамовність білу...

І безсило ткнуся до твоїх грудей.

Сонце вже заходить (а чи знову сходить?),

Стане радість наша у землі зерном,

І твоя правиця у моє волосся

Потече солодким і м’яким теплом.

* * *

Нахилились нижче верби,

Світ сумує як тоді...

Вже осінніх нот багрянець

Відбивається в воді...

Вже пливе пожовклим листям

Пісня щастя по ріці,

Вже горить кленовий пломінь

У її блідій руці.

Руки ніжні, листя клена,

Доле, від біди боронь!

Я тим листям притулюся

До тепла її долонь.

* * *

Ти моя волошка, ти моя ворожка,

Ти читаєш легко долю по руці.

Чом не начаклуєш, чом не наворожиш,

Щоб навік зійшлися лінії оці.

Ти моя надія, міфотворна мрія,

Ти на картах бачиш стежки і поля.

Тільки чорна дама, загадкова дама,

Відшукать не може губи короля.

Ти моя солодка, ніч така коротка,

Знов прийде розлука на багато літ.

А чаклунська сила, ця безмежна сила,

Зберегти не може наш маленький світ.

Мов пораду пізню заспіваєш пісню

І торкнешся ніжно словом до душі –

Ми такі щасливі у своєму світі,

У чужому світі ми такі чужі.

Не знайдемо слави і на гущі кави,

А у чаші з воском сльози ллє верба.

Ти кохання стрічку заплела у коси,

Ти моя сопілка, ти моя журба.

* * *

І день горів у пошуках тепла,

Народжуючи з полум’я поеми...

І ти вогню цю осінь віддала,

Зірвавши всі на світі хризантеми.

Палали струни, жалячи тебе,

Молитви рук впліталися у тіло,

І полум’я сягало до небес,

І світ горів. І тіло все горіло.

Вишневий лікер, губи і вогонь...

Єдналися у просторі бажання

І мед твоїх розплавлених долонь,

І хризантем обвуглених страждання...

* * *

Чекаєш? Чекаєш. Чекай!

Я дав тобі сум і надію.

У скринці поштовій шукай –

Що-що, а мовчати я вмію.

І цілуй той зів’ялий листок,

І цілуй ті місця свого тіла,

Що коханням пропік до кісток –

А більшого ти не хотіла.

Ні пристрасть, ні сон, ні вогонь

Не тече, мов ріка, поміж нами.

Я втомився від слів і погонь,

Що вустами торкаються рани.

Я не стану струною сльози,

А над прірвою стану, на край,

Щоб писати веслом по воді:

Чекаєш? Чекаєш... Чекай...

ТИ

Ти казала: трохи далі трьох горіхів ліс.

Хто тебе під ті горіхи на руках відніс?

Хто вплітав у струм волосся подих теплоти,

І кого в той теплий вечір обіймала ти?

Хто втирав з твого обличчя сліз гарячу сіль,

І кому ти дарувала радість, віру й біль?

Хто зронив тобі під ноги стільки ніжних слів?

Хто украв з твоєї ночі недосяжність снів?

Ти ідеш назустріч байдуже і строго,

Ніби поміж нами не було нічого.

Ковзає твій погляд швидко, мимобіжно,

Ніби ти ніколи не дивилась ніжно.

Ти киваєш легко і проходиш далі,

Ніби зерна, сиплеш іскорки печалі.

Над тобою пам’ять, ніби чорний крук,

Серце ніжне, бачу, випало на брук.

Я б летів підняти серденько з дороги,

Та мораль жорстока пов’язала ноги.

В’януть сильні руки, видно, неспроста:

Я навік прикутий до твого хреста.

* * *

Ніби знову весілля,

Знов святкові вогні,

Грає щастя так близько

На баскому коні.

Ніби знову надія,

Поцілунок і ніч,

Що рятує від болю

І від злих протиріч.

Очі сиплють любов

На творіння струнке,

Мрії терпко-солодкі

І повітря п’янке.

Ніби знову кохання –

Легкість, радість і сум,

Знов безмежна свобода

Від свободи і дум.

Знову тихе чекання,

Чисте, світле, святе.

Ніби знову весілля...

Та не те вже. Не те.

* * *

Якого зілля випити, щоби тебе забути?

Яку натиснуть клавішу, щоб дійсність повернути,

Щоб спогадом не мучитись, а жити тим, що є,

Щоб вирізати кадрики – віддать тобі твоє?

Чи пороху, чи попелу насипати на тім’я,

Щоб витруїти голос твій і слова твого сім’я?

Чи льоду, а чи полум’я покласти під язик,

Щоб образ твій у пам’яті розвіявся і зник.

Ти владно поверталася у пам’ять, мов додому,

І знову посміхалася мені, і більш нікому,

А я, сумний і зморений, запитував себе:

Якого трунку випити, щоби забуть тебе?

В яку любов сховатися? Біль перебути як?

Я спогади прочитував і пив їх, мов коньяк.

Тепер по стежках пам’яті іду, неначе тать, –

Якого зілля випити, щоби тебе згадать?..

Танго

Па – падолистом, тактом і хистом,

Руку у руку, плече до плеча.

Котиться нота в спраглі ворота,

Музика йде від ключа до ключа.

Ласкою марячи, вовче і заяче,

Боже і грішне. Пани і раби.

Б’ються акорди, душі мов хорди,

Аури вічні з подушок роби.

Сниться – не сниться: в косах косиця...

В небо, в безодню, назад і вперед,

То замовкаючи, то воскресаючи,

Словом палаючим капає мед.

Небом і долом коло за колом

Шепіт і трунок, і темінь, і ти...

Тільки б не збитися, чи не розбитися,

Тільки б до сліз забуття довести.

Світлими кадрами над простирадлами

Доторком, подихом, помахом крил...

Певною мірою – танець над прірвою,

Щастя й нещастя, безсилля і сил.

Жаром і холодом, брудом і золотом.

Ніжність ріки, цілунків мости...

Небом і долом коло за колом,

Казка і трунок, і темінь, і ти.

ПОРИ РОКУ

Така незаймана зима –

Ні сліду "до", ні сліду "після".

У ліжку гріється сама

І скрипом хвіртки – перша пісня.

Така цнотлива, що болить

До неї навіть ніжний дотик.

Сльозою стане кожна мить

І плакатиме гірко доти,

Допоки поглядом спокус

Обмацувати будеш небо,

Цілунками гарячих вуст

Шукати спраглий острів Лесбос...

Така заплакана весна

У підлітковому чеканні,

У безнадійному шуканні

Сумна, зажурена вона.

Не усвідомлювала іще

Краси і сили в повній мірі.

З темниці власної зневіри

Її не вивів біль і щем.

Ключ променя не відімкнув,

Не пронизав ще юне серце,

Не закохалась у люстерце.

Ще вітер волі не війнув.

Тому і плаче... і стоїть

На цвинтарі своїх ілюзій.

Світ набубнявів у напрузі,

А в неї пуп’янки свої.

Таке еротичне літо,

Спокуса керує рухом,

Оголено-стиглі перса,

Цілунок тремтить за вухом.

Зелені озера зваби

І пляжні костюми міста...

Ти хочеш здаватись кращим,

Та ти із такого ж тіста.

Бо радує ця прозорість,

Повільна ласкава втіха,

Бо щедрий чарівний вуйко

Витягує вічність з міха.

Така сексуальна осінь:

Достигла, пружка, жадана,

Пронизана теплим вітром,

Обтяжена щедрим станом.

В жовтневих обіймах світу,

У стогоні груш та яблук

Бажає тобі востаннє

Віддати терпкий сніданок.

Віддати легку вечерю

Банально й невідворотно.

Летить павутиння містом,

І в грудях іще спекотно.

А вітер під жовту сукню

Грайливо подме-повіє.

Моя неповторна осінь –

Вагітна сільська повія.

Зігріє, заграє, згорне

Пелюшку пустим конвертом...

Минає останнє свято,

І в небо думки простерто.

ЗІРКИ БАЖАНЬ

Зорі падають у порожнечу...

Загадай бажання,

І воно долетить до тієї зорі,

Що падає першою,

І впаде разом з нею.

Бажання не збуваються ніколи.

Вже стільки їх між зорі полетіло,

А я тебе і нині не зустрів.

Ти йдеш по воду, ніби по воді.

Твої вуста – немов солона піна.

Впаде із неба місяць і тоді

Вода тобі забризкає коліна.

Ти йдеш по воду. Може, до води,

А в тій воді твої сміються очі.

В твоїй душі сплелися назавжди

Надії всі і прагнення жіночі.

Все збудеться, повір мені. Постій.

Ще журавель на осінь не курличе.

Впаде із неба сонце – лиш тоді

Вода тобі забризкає обличчя.

Торкаючись підошвами поверхні

Холодних хвиль закоханого моря,

Ти йдеш назустріч сонцю, що пускає

Проміння силу у твоє волосся,

Прозорий гребінь у твою косу.

Ти йдеш назустріч мріям і надіям –

Їх більше, ніж загаданих бажань,

Бо їх ніколи всі не усвідомиш.

У тебе крила є, але літати

Ніяк не краще, ніж по хвилях йти.

Зорі падають із темноти

Й, не долетівши до землі, – згорають...

Моє бажання – по воді іти

Тобі назустріч.

Тільки я не знаю:

Хто вкаже стежку

В океані сліз?

Світлячок

Коли година ця скінчиться,

Прощанням стане кожен день,

Нехай хоч раз тобі присниться

Той поцілунок між пісень.

Та чиста ніч, слова прозорі,

Стежинка в ліс, через струмок.

Світили хмари ніби зорі,

Лилася радість із думок...

Колись згадаєш світлу муку,

Далекий спів нічних річок,

Коли в твою маленьку руку

Лягав, мов зірка, світлячок.

* * *

Навіщо я тобі такий сідий

Із виразкою, нирками й бронхітом?

Ти знов тривожиш спомин дорогий,

Політ стрімкий далеким свіжим літом.

Здавалася тоді ти ще дівчам,

Я лиш учився на інтелігента,

Та радість дарувала ти очам,

Цвіла від запашного комплімента.

Я відтоді постарів, охолов,

Послабшав од згасання й загорання.

А ти доспіла. Ти шукаєш знов

Великого і вічного кохання.

Для чого ж я тобі? Такий сідий...

Я трепету і спраги вже не знаю.

Люби його – он місяць молодий,

А я самотність кличу і кохаю.

* * *

Ти спиш, звичайно... І не сниться

Тобі коханець випадковий,

Який нервується і злиться,

Й на небо вішає підкови.

На щастя, буде знову літо,

І фея з ніжними руками

Його засипле теплим цвітом,

Сховавши досвід за роками...

Нещасний... Викинь мрію з думки.

Не знаєш ти нічної феї –

Вона ті ласки й поцілунки

Бере у вигляді трофеїв.

І спить спокійно. І не сниться

Їй ласколюбець випадковий,

Який нервується і злиться,

Й на небо вішає підкови...

Якби зустріЛись...

Якби зустрілись на рік раніше,

А досвід мали такий же самий,

Якби звели нас бурхливі хвилі

У чорній бурі сліпого смутку,

Якби ми жили з тобою спільно,

Ділили весни, в тепло повиті, –

Світило б сонце не так, як нині,

Слова, звичайно, звучали б інші.

Якби ми спали з тобою поруч,

Якби між нами не впала прірва,

Я був би, може, такий щасливий,

Щодня носив би тебе на крилах

І дарував би любові спокій,

У кожнім слові вчував би пісню...

А може, був би тоді щасливий,

Якби ніколи ми не зустрілись...

* * *

А я зберіг твої записки

В сліпій кишені піджака,

Що вже висить на вішаку

П’ятнадцять років.

Я не читав їх відтоді

І не читатиму ніколи,

Бо в них не так, як у житті,

І ти не та.

Там не твої – чужі слова,

Чужі думки і порівняння,

І нерозв’язане рівняння

Вже не розв’яже нам ніхто.

А може, саме через те

Ми й залишилися чужими,

Що в тих словах тебе немає,

Що у кишені ти – не ти.

Зустріч

Нахиливши голову до дверцят,

Обійнявши донечку чи сина,

Ти в авто чекаєш чоловіка,

А зі мною йде моя дружина.

Ти сидиш, замріяно-щаслива,

Я іду – обійнятий і гордий.

Світить ніжно сонце вечорове

На осіннє плетиво природи.

І ніхто, крім нас, не помічає

Снігу, що посипався раптово,

Що, згадавши давню передмову,

Ми удвох читаєм післяслово.

Розвело життя, перемололо

Ті щасливі порухи душі.

Тільки пам’ять проситься на руки,

Мов дитя в заплаканій межі.

Тільки руки рвуться до ромену,

Із сердець вичавлюють вогонь,

Тільки вечір терпко червоніє,

Спогади притиснувши до скронь...

Та обличчя вираз не змінивши,

Заховавши полум’я в повіках,

Я іду з дружиною і сином,

Ти в авто чекаєш чоловіка...

* * *

Роби зі мною все, що хочеш...

Цілуй мене у кожну букву,

Запалюй, пий, в’яжи законом –

Я стану плахою і троном.

Цілуй мене у кожну букву.

Твори мотив на струнах плоті,

Веди в найперші двері світу

І розірви мою орбіту.

Твори мотив на струнах плоті.

Роби зі мною все, що хочеш,

Лише коли розплющу очі,

Не виходи з цієї ночі.

Роби зі мною все, що хочеш.

Роби зі мною все, що хочеш...

Палітра ніжних почуттів

Аксіоми еросу і лісу,

Береги, борги, болотизна,

Відданість великому весіллю,

Губи, голуби, голубизна.

Демони дівочих дегустацій,

Епопеї, еврика, Едем,

Єва, еволюція, Голгофа,

Жонглювання з болем і вогнем.

Зоряність, акорди, акварелі,

Істина, падіння, автостоп,

Їжа для душі і рівноваги,

Йога, медитація, потоп.

Колосок і колесо, кипіння,

Ланцюгова нерозривність літ,

Магія, мелодія, Марія,

Недосяжність, прагнення, політ.

Осінь, оберіг, обручка ночі,

Повнота покірності пустот,

Резонанси радості і раю,

Символи народження висот.

Танець, таємниця, теорема,

Усмішка, цілунки, небуття,

Фатум філософії кохання,

Хронос, хіромантія, життя.

Царство циферблата і страждання,

Чарівного марева хода,

Школа вірогідності та віри,

Щастя, астрологія, вода…

Юність ювелірної роботи,

Яблуко спокуси і надій…

Стежка до свідомості початок

І просте та вічне: " Тільки їй".

Дівчатам

Поету краще не женитись,

Бо він шукатиме вночі

Не як до жінки підступитись,

А до поезії ключі.

Піде сама собі дружина

За двох кохати і страждати,

А в нього думка все єдина:

І те, і це заримувати...

Він дбатиме не про достаток,

Творитиме в сім’ї не те –

Писатиме складний початок

Або закінчення просте.

А з’являться у нього діти –

Підкинуть ще одну проблему,

Та буде він не їм радіти –

Писатиме про них поему.

Затупляться ножі й лопати,

Зима насипле снігу в двір –

А в нього час не ґаздувати –

Записувати на папір.

Хоч обіцяє всім без міри

Кохання і до щастя злетів,

Не йміть йому, дівчата, віри

І не закохуйтесь в поетів.

Подарунок

Ти молилась: Боже, Боже!

Я самотня, я одна!

Келих холоду і ночі

Я вже випила до дна.

Дай мені, прошу, благаю,

Чоловіка назавжди!

Не кажи, як вічно кажеш:

Хочеш мати – вір і жди.

Скільки вірить?

Скільки ждати?

Дай сьогодні. Дай тепер!

Щоби він мою самотність,

Мов сорочку цю, подер.

Хай не красень, не багатий,

Хай, мов Каїн, – без вини,

Тільки щоб умів кохати,

Тільки щоб носив штани.

Хай старий, хай п’є горілку,

Б’є нехай мене нізащо,

Курить хай, у гречку скаче,

Дурить хай і хай ледащо.

Тільки хай відчинить двері,

Коли ніч оця мине...

Бог почув твої молитви

І послав тобі мене.

* * *

Був мокрий грудень. Чи майже грудень.

І сірий будень топтали люди,

І тіні стужі снували всюди,

І були груди твої наповнені теплом.

Згортала крила остання осінь...

І за сприяння сирої ночі

Я слухав ніжні слова жіночі,

Що були схожі на слово "ні".

Якась невпинна хода асфальту

Повз непотрібні сліди освітлень...

Був майже грудень, чи, може, й січень,

У мокрих сплесках німих освідчень.

І плакав місяць на перехресті –

Великий сторож і слави, й честі.

А білий ангел на руки чисті

Лягав гарячим цілунком сліз...

... Не все збулося. Не все забулось.

Верба плакуча ще більш нагнулась,

Ще більше сили забрала осінь.

А я надії не втратив досі.

* * *

Розкинула ноги по полю дорога,

Чи з пагорбів збігла в шовкову траву,

Розсипав волосся відьмак по підлозі,

Сусідка на всесвіт готує війну.

Зухвала коза заплелася в покоси,

І їсть абрикоси під тином дівча.

Розчісує коси на гілці русалка

І кличе до себе. Не думай. Хоча...

Зруйновано вежі. Розбито фортеці,

І вилито слово з водою в межу.

Ідуть ворожбити, летять босоркані,

І п’яні спокійно ступають во лжу.

Герой цього часу цитує Плутарха

Чи Будду, чи в буді впадає в ніщо.

І віником блудним шукає облуди,

Чи блуду, чи Бога, чи Бог знає що.

Пейзаж вавілонський придумав Вавілов,

Чи вичитав, може, чи, може, я сам?

Хвороба і люди ідуть у нікуди,

А може, нізвідки. І кажуть: "Салям".

А там, де розкинула ноги по травах,

Де замах на запах – найважчий з гріхів,

Де всі босоркані цілуються вранці,

Ніколи ніхто не впадає у гнів.

* * *

Подих цілунку, дотик любові,

Космос долоні, що поглинає

Втому і втіху, сутності смугу.

Блискавка сонця, струмінь нестримний

Раю земного...

Радість зустріли

Крила повітря,

Теплими хвилями тіло огорне

І непомітно вихлюпне з горла

Слово неволі. Дотик любові...

Ти – мов русалка...

Висохнуть роси, тіло затерпне.

Ти переповниш серце поета –

Краплями серпня вибухне небо,

Крихтами щастя голуб наїсться.

Келих надії не розіб’ється,

Космос долоні не обміліє.

Роздуми на березі моря

Повітряні палаци у місті на піску...

Розвезені абзаци по світу у візку,

В циганському візочку абзаци теплих слів,

Розвіяні під небом пір’їнки світлих днів...

Носили по краплині і клеїли гніздо,

І було завжди свято: Великдень чи Різдво,

А склеїли – о Боже! – ми склеїли не те...

Затьмарилося світле, розбилося святе.

Гніздо не те і небо, палац не той і світ.

Розсипалось, розбилось, лишився тільки слід –

Болючий слід... Мов рана між дійсністю й тобою...

А час лоскоче рану солоною водою.

Серпень столичного пляжу

Тіла прилипли до піску,

Дніпро, немов дракон жорстокий,

Повзе й чекає: хто, ну хто

Порушити посміє спокій.

Проковтнув би рожеву цю дівчину,

Смакував би солодкими пипками,

Тільки баба з мечем, що над кручею,

Раз по раз за думки такі штрикає.

І чомусь-таки цілиться в голову,

А тіла вже досмажує полудень.

Вони ладні віддати і душі вже,

Щоб у хвилі пірнути, як в полум’я.

* * *

Душа впадає в криницю плоті,

Цілує спрагло вінок спокуси.

Молитво грішна, прикрасо ночі,

Вологий погляд, вишневі буси...

У ніжнім сяйві, в пітьмі розлуки

Мене гойдаєш словами ліжка,

Хвилино щастя, вершино муки,

Покрита медом твоя доріжка.

То лине в серце, то в даль курличе,

То стіни тиші, то бездна біла...

А запах вишні нестерпно кличе

Пірнати знову в колиску тіла.

* * *

Твоя душа вже виросла із парти.

Їй не до школи треба – під вінець.

Ти розкладаєш зошити, мов карти:

Канікули, екзамени й кінець.

І погляд твій відсутнім стане в школі,

І я в чуттях поставлю букву "ен",

Порожню множину замкну у колі

І стану хмурим, мов осінній день.

Життя іде, іде воно повз мене.

І ти підеш. Підеш у білий світ.

А очі ці, багаття незбагненне,

Обіймуть серце, мов колючий дріт.

Прощай. Іди. Ще маю трохи часу.

Ще до дзвінка три чверті, та вони

Виводять почуття мої із класу –

І з кожним днем жорстокіші вони.

Дивись на мене... я мов на помості

Тобі дарую слово у росі.

А клас увесь – це тільки наші гості,

Що наші кості перемиють всі.

Дивись на мене навіть без потреби,

До серця прагни, до душі лети.

Щомиті я звертаюся до тебе,

Але про це не знаєш навіть ти.

* * *

Я думав, це радість, а вийшло, що смуток,

Я думав, це небо, а вийшло, що дощ.

Моя незабудка про мене забула,

Погасли цілунки на протягах площ.

Зів’яли дерева від віри в майбутнє,

Згоріли надії в роздвоєнні душ.

А струни прилипли до нотних сторінок,

І руки впадають в наближення стуж.

А серце троїсто тремтить про чекання,

Мелодію тягне шарманка життя.

Я думав, це зустріч, а вийшло – розлука.

Я думав... та в думку нема вороття.

* * *

Навіть у сні я тебе не цілую,

Щоб не розбудити, що в душі приспав,

Бо пройшли літа вже – ти не та, що вчора,

Та і я змінився і мудрішим став.

Ти мене побачиш – небо поцілуєш,

Почуття прекрасні не зазнають меж.

Та в куточку серця, на самому денці,

Розбудити бурю ти боїшся теж.

* * *

Коли нарешті дочекаюся тебе, –

На землю небо перехилиться, впаде,

І буде сонце посміхатися мені:

Ми разом будемо на небі й на землі.

Коли нарешті ти прийдеш, і буде день,

І буде порожньо від звуків і пісень,

І лиш мовчання буде гріти, мов свіча,

Нас поєднає необмежена печаль.

Коли нарешті ти прийдеш, я буду сам.

Дам відпочити навіть мріям і словам.

І буде ніч, і буду я, і будеш ти,

І не залишиться ні краплі самоти.

І буде солодко, й квітучий буде сад,

І буде боляче вертатися назад...

І буде боляче, і небо не впаде,

Коли я знов не дочекаюся тебе.

* * *

Впала перша позолота

На покров сумних дерев,

Доросли осінні квіти

До любові королев,

І плоди у дозріванні

Досягли до майбуття –

Стало в світі всього більше,

Лиш поменшало життя.

Не пульсує сік у скронях

Зачарованих беріз,

Йдуть бурхливою ходою

В море ріки, повні сліз.

День спроквола посміхнеться,

Та частіше – невпопад.

Всипле смутку повні жмені

Нам під ноги листопад.

І пройде мороз між нами,

І прилипне до спини,

Як листок до мокрих вікон

Чи сніжинка до стіни.

І впадуть в зимову сплячку

І думки, і почуття...

І не все весна поверне

До прекрасного життя.

* * *

Наснився сон, а в ньому – ти

Інтимно поцілунками мовчала.

Печаль була готова відпливти,

Та музика невпевнено звучала.

Вона хотіла об’єднати нас,

До серця долітала, мов крізь стіни,

Та ти ніяк не відчувала час,

Не вірила в мої п’янкі обійми.

Соромлячись себе, свого єства,

Вагаючись: іти чи зупинитись,

Цілунком сну, дарунком божества, –

Ти іншою могла мені наснитись.

Але ти є. Така, як уві сні:

Прекрасна і невиправно далека.

Мій сон, немов синиця у руках,

А ти, як той невпійманий лелека.

* * *

Я гордий тим, що Ви вночі

У мріях грішите зі мною,

Що Ваші руки, мов зимою,

Зігрітись прагнуть у моїх.

Лягають квіти на поріг,

До Вас несуть багаття плоті

І на найвищій чистій ноті

Дарують Вам мої ключі,

Щоб Ви вночі прийшли до мене

І я у мріях та у снах

Із Вашим тілом на вустах,

Із Вашим серцем під рукою

Був найніжнішою рікою,

Вас ощасливив. А між тим,

Щоб ми лишилися чужими...

Щоб я гордився тим, що Ви

Щоночі плачете за мною,

Щоб Вас любив я і сумною,

Щоб Вам наснився... А між тим...

* * *

Вже я – не я. І ви – не ви.

І ніч – не сон. І день – не сонце.

Думки злітають з голови,

Немов з дерев осінній стронцій.

Уже життя остання чверть

Горить, мов знак на білім полі...

Із ручки витікає смерть

І світ заповнює поволі.

Дійдуть до істини усі

Думки, у сумніви закуті.

Хоча...

Стікає світло по стіні,

Немов отрута...

РЕКВІЄМ

Вірі Рудницькій

Вибач за те, що дощ

Схожий на мокрий сніг,

Вибач за те, що змок

Простір від ніг до ніг.

Вибач, що мій вінок –

Краплями на полотно.

Кров’ю моїх доріг

В небо тече вино.

Потом мого чола

Пахне цей сизий дим,

Замкнуто всі слова

Пензля замком твоїм.

Терен цвіте вогнем,

Пульсом гарячих скронь.

Випито біль розлук,

Віри погас вогонь.

Вибач, я не Христос.

Мого різдва не жди.

Я не помру за світ,

Маючи тридцять три.

Світло веде мене,

Тільки не до зірок.

Крапка мого життя

Вічна, як твій вінок.

* * *

В’язниць моральної свободи,

Замків доспілої природи

Я так давно не відчиняв.

Таку доступну недосяжність

Таку жадану абордажність

Давно в слова не огортав.

У світ духовного єднання,

В криницю світлого страждання

Я так давно не поринав.

На грудях дихання гаряче

І почуття твоє незряче –

Століття вже не відчував.

Твоїх очей бездонні крила

І снів обвітрені вітрила...

Я так давно не обіймав.

Здоровий, сильний і упертий,

Боюсь при зустрічі померти –

Я так давно не помирав.

* * *

Люблю тебе довго не бачити,

Бо потім, коли ти прийдеш, –

Так м’яко мене приголубиш

І спрагло за руку візьмеш.

Для мене, мов знов незнайома

І знов недосяжна для всіх,

Ти лезом пройдешся по серцю,

Розсиплеш по простору сміх.

Мов сон на вологі повіки,

Манлива в мінливім вінку,

Мені подаруєш молитву –

Мелодії краплю п’янку...

Як дихання дотик зупинить –

З душі вирву с ором і страх,

Бездумним нектаром розтану

На юних гарячих вустах.

* * *

Ти – різна...

Учора – одна, сьогодні – інша.

Сьогодні – краща,

А завтра – гірша...

Сьогодні – весела,

Назавтра сумна,

Два тижні – солодка,

А тиждень – гірка...

Хвилину – гаряча,

Годину – пекуча,

Секунду – далека,

А місяць – болюча.

З тобою непросто...

То мить, як вік,

То рік, як година.

Ти – сотня облич!

Ти – навіки єдина!

Закарпатський рейтинг / головна / Я - ніхто або пророцтва перманентного песиміста / ФЕДАКА РОЗКРИВАЄ ТАЄМНИЦЮ СВОЄЇ МУЗИ ПІД МУЗИКУ МОРІА / Хочеться хоч трішки зупинити цей шалений ритм / Чи читав Кучма книгу „Україна – не Росія” /
The best slavic literary

Сайт Ивана Петровція