ааааааааа

Хочеться хоч трішки зупинити цей шалений ритм

Каже художниця Наталія Сіма, яка володіє мистецтвом перетворювати дійсність у декорацію і навпаки. Її роботи можна розглядати як елемент дизайну чи предмет прикладного призначення, що може самостійно виконувати ритуальне дійство. Її картини оволодівають простором настільки, що навіть уявити важко поруч із ними роботи інших майстрів. Парадокс енергетики її творів у тому, що вони не впливають на глядача безпосередньо, а, ніби, притягують його до себе настільки, що він непомітно і сам перетворюється на фрагмент декорації. А особливий, дещо спрощений чи схематизований підхід до зображення портретів робить їх оголеними виразниками емоцій героїв. Поділитися своїми жіночими ( і не тільки ) секретами ми попросили саму Сіму, художницю, яку визнано образотворчим обличчям минулого року.

Найперше, від імені всіх шанувальників вітаю вас зі святом жінок. До речі, ваше ставлення до 8 Березня не є упередженим? Адже у більшості країн світу відзначають День Матері у травні.

Ні. Я люблю відчуття свята і своїми роботами прагну створити саме таку атмосферу. Мені подобається не тільки дарувати, але і отримувати подарунки. А 8 Березня – це ще один шанс відчути себе потрібною і красивою. Дуже часто нашим жінкам не вистачає саме цього.

На відкритті виставки в Мукачеві було багато людей. Вас люблять?

Дехто просто закоханий у мої картини. Одна мукачівка мені написала: „...Я пріходіла і уходіла... пріходіла і уходіла. Я не могла расставаться с вамі.”

Інші дякують за можливість подивитися на себе зі сторони.

Чоловіки просто в захваті, і надіюсь, не тільки від моїх картин. Один зізнався, що біля портрету „Сама” готовий сповідатися. А поет Ігор Римарук закохався у „Ранкову каву”. Він марив нею весь час і взяв з мене слово, що я залишу її для нього.

Я постійно відчуваю увагу та цікавість як до себе, так і до своєї творчості. Я знаю, що можу реалізувати себе і, що мої роботи комусь потрібні. Це все робить мене щасливою.

Ходять слухи про ваші угоди з київськими видавцями...

Мені подобаються такі слухи. До мене на виставку приїхали дійсно дуже поважні гості. Пропозиції були. Василь Шкляр сказав, що мої картини , ніби спеціально для його романів мальовані. А, взагалі, вони, київські гості, страшенно скрасили мою презентацію. В своїх яскраво-помаранчевих шарфиках вони світилися, як два величезні фонарики.

Дві з представлених робіт цьогорічні. Що вас надихнуло на написання „Ранкової кави” та „Першого снігу”?

Перший сніг завжди вражає своєю чистотою і святковістю. А фантастичне видовище, коли навкруги все біле, окрім зеленої плями трави під деревом, я зафіксувала в памяті на одному з пленерів. То була одинока дика грушка на схилі гори. І, чомусь, тільки цього року вона зявилась у мене на полотні. Думаю, це пов’язано з особливим душевним станом. Не хотілось би бути банальною, але ті хвилюючі і приємні події, які відбувалися в нашій країні у листопаді-грудні зіграли не останню роль. З такими ж піднесеними почуттями, в самий пік помаранчевої революції, писалася і „Ранкова кава”. Не дивно, що киянам вона так припала до душі. І не тільки їм, а і всім прихильникам демократії та учасникам подій.

Шлях від задуму до реалізації довгий?

Деколи картина напишеться на одному подиху, ні разу не відійшовши від мольберта – експресивно, живо. А от, наприклад „Сім кольорів” – це довгий творчий процес. Задум я виношувала майже два роки. Була маса ескізів, як вголові, так на папері. Мені страшно було розпочинати. Тема і зміст, який я вкладала, досить таки, епатажні. Я ризикувала. Технічно теж було не просто (все таки сім фігур). Мені важко судити наскільки ця робота вдала, але я працювала над нею протягом року. То відвертала її лицем до стінки, то бралася за неї і продовжувала. Мені довелося заново пережити сім кольорів мого життя.

Ви ділите життя на частини?

Так. Сім частин мого життя це сім різних за тривалістю, але надзвичайно важливих періодів, чи етапів становлення мене як особистості. Це – перше кохання, заміжжя, народження і виховання дітей. До речі, поки моїм синові і донечці не виповнилося по 14-15 років, я повністю віддавалася їм. Окрема частина мого життя – це момент, коли я відчула себе творцем. І ще... але це вже жіночі таємниці.

А коли саме ви відчули себе творцем?

Я відчула себе нову не так уже і давно. Це було після пленеру в Румунії. Там я створила серію „Жінка і кінь”. Там було забагато смутку. Жінка-кішка народилася потім. Тепер у мене більше світла.

У вас є пейзажі в дусі класичної Закарпатської школи живопису та модерні роботи, як от згадуваний вже „Перший сніг”. Що вам ближче?

Я мала щасливу нагоду певний час спілкуватися та працювати з такими класиками, як А. Коцка, Е. Контратович, В. Микита. Творчість Адальберта Ерделі також мала на мене великий вплив. Вважаю, що я виросла з Закарпатської школи живопису і пішла своїм шляхом, зберігаючи ті цінності, які завжди будуть характеризувати художників нашого краю. Тому і в моїх, так званих, модерних роботах присутній закарпатський колорит – мажорність і насиченість кольорів, експресія, динамічність і декоративність.

Я давно працюю в двох напрямках: реалістичному і модерному. Гадаю, це збагачує мої можливості. Що мені ближче? ... Твори - в яких я дихаю.

Краса жіночого тіла надихає?

Коли цілуються дві молоді жінки – це гарно. Поцілунок муз. Але я не можу уявити, щоб мене поцілувала жінка, хоча... Мене не приваблює жіноче тіло, але я, чомусь, його малюю. Можливо це все тримається на підсвідомості. Я роздягяю їх, бо тільки так можу відкрити їхню душу.

...Якось в майстерню до мене зайшла знайома Надя. Вона, в своєму синьому костюмчику, дуже гарно сіла на підвіконня. Вона так романтично виглядала, що я відразу зарисувала її. Це послужило ескізом до картини „Вечір”. Та коли робота була майже завершена, мене весь час в ній щось не влаштовувало. Виявилось, що заважав костюмчик, вірніше, верхня його частина. Я роздягнула її до пояса. Вона відразу ожила і задихала, зникла конкретність, натомість зявилася образність. Ніжна, замріяна, з теплим, майже оранжевим кольором тіла, вона заполонила на першій же виставці одного відомого колекціонера, який відразу купив її.

Отже, краса жіночого тіла надихає. Надихає тих, хто споглядає мої твори. На моїх виставках найдовше стоять, а деколи просто не можуть відійти, саме біля оголених жінок.

Жінка-кішка присутня на багатьох роботах. Це символ чи просто асоціація?

Все почалося з роботи над автопортретом, який я дозріла відділити від себе. Схожий, характерний, цікавий. В той період я відчувала себе, як ніколи „пухнастою”. От і виникла несподівана ідея. Так на виставці зявилася інтригуюча „Сіма-киця”. Реакція колег і глядачів мене тішила. Цю тему я почала розвивати. Думаю, це не випадково – є в цьому якась закономірність. Чи загадковість? І як результат – з’явились два автопортрети. Але сам процес їх творення теж цікавий. Справа в тім, що мольберт і дзеркало в майстерні у різних місцях. Доводилось бігати від мольберта до дзеркала, щоб уточнити деталі. Перенести одне до другого мені, чомусь, не спало на думку.

Чи важко жінці перетворитися на кішку?

Нею треба народитися. Цей образ супроводжує мене все життя. Маленькою я цього ще не розуміла. Школяркою сердилася, коли однокласниці називали мене кицею. А тепер мені це подобається. Бо відчуваю себе такою граціозною, лагідною і незалежною. Бути художницею-кішкою не кожному вдається.

А лагідність поведінки і хижі наміри притаманні вам як художнику?

А хіба ж я киця дика? Наміри мої ні хижі, ні підступні. От, що мені подобається – так це дивувати. І тут мене не зупиниш. Спочатку я здивувала своїми еротичними роботами, пізніше - портретами відомих чоловіків. Чим буду дивувати далі? Далі буде...

А чим Сіма у творчості відрізняється від Сіми у житті?

Ну, у житті я, звичайно, не така ідеальна. Мені б хотілося, звичайно, це моє прагнення.

Можливо, деколи такою себе і відчуваю.

Та, якщо подумати – мої героїні тільки те й роблять, що думають про кохання. І коли миють вікно, і на гойдалці, і з закритими і відкритими очима. Вони або згадують про минуле кохання, або мріють про майбутнє, або насолоджуються теперішнім станом, як от „Вершниця з волошками”.

А я, все ж таки - гарна мама. У мене двоє чудових талановитих дітей – син і дочка (ми з ними дуже розуміємося). Я непогана дружина (спитайте у чоловіка). І господиня – не найгірша, бо печу найсмачніші на світі відбивні (так кажуть мої діти). (сміється)

Оглядаючи виставку можна зробити висновок, що однією з найдорожчих для вас робіт є портрет бабусі. Чим саме дорога вам ця робота, адже вона не вписується у вашу сьогоднішню концепцію творчості?

Бабка...Це спогади про дитинство. Вона завжди гладила нас по голівках, і ніколи не ходила з пустими руками. В неї завжди була якась грушка чи цукерка, які вона, як чарівниця, діставала з під поли.

Одного разу, пригадую, ми залишились з бабкою самі. І вона, чомусь, мені зовсім маленькій, пів дня жалілася на свою гірку долю. А я, пів дня, щиро заливалася сльозами і вся запухла. Коли мама прийшла з поля, то здивувалася: „Ти що наревала очі як цибулі?” А я подумала: „Боже-Боже – ти не знаєш, яка бабка нещасна”.

Портрет бабки я намалювала зовсім юною. Один мій знайомий гарно про неї сказав: „Вона знає, що вона бабка”.

А що найголовніше хочете сказати людям нинішніми творами?

Сьогоднішній темп життя витісняє те найсокровенніше, що й є, по суті, рушійною силою всього людського життя. Тому хочеться трохи зупинити цей шалений ритм. Нагадати кожній жінці, що вона є прекрасна, що вона повинна мріяти, прислухатися до своїх бажань, бути розкутішою. Щоб чоловіки помічали нас, любили і отримували за це сторицею.

Гармонійно-лагідна атмосфера вашої виставки створюється більше кольорами чи сюжетами?

Я, звичайно, радію, коли є такий результат. Але, якщо чесно: коли працюєш, то не задумуєшся над цим. Воно якось само-по-собі виходить. Це, напевно, коли приходить досвід. Звичайно, одне без одного не може існувати, бо це гармонія форми і змісту. Дуже важливо, зробити вдало експозицію, а це – не проста задача. Тут важливе сусідство кольорових гам і сюжетів. Наприклад, полумяно-гаряча „Тобі” потребувала обовґязково прохолоди, тому поряд була вивішена „Біла кішка, чорний кінь”.

На полотні „Сім кольорів” мені найбільше сподобалася жінка, що символізує червоний колір...

Колір кохання... Думаю, про це здогадуються всі. Це вогонь, яким хоч раз в житті палає кожна жінка. Вогонь – без якого я не мислю свого життя. У жінки, яка вам сподобалася, найбільше угадуються мої риси – вона є кульмінацією на сім полотні. Можливо, це занадто сміливо.

У вас є власна теорія кольорів?

Я часто асоціюю кольори зі звучанням музичних інструментів. Так, наприклад, червоний – колір кохання – це звуки гітари. Синій – це скрипка, зелений – віолончель. Коли я малюю, (а люблю я малювати в тиші), я ніби наповнююсь якоюсь мелодією. Живопис не може існувати без музики. Музика – це душа картини.

„Ранкова кава” написана написана у помаранчевих тонах. Цей колір для вас...

Колір енергії і внутрішнього підйому, а кава – ритуал щоранку. В ліжку, звичайно.

А люди у вас асоціюються з кольорами?

Так.

А я?

Не скажу.(сміється)

Добре. Домінантна еротика більше характерна для митців-чоловіків.Чи я помиляюсь?

Я люблю еротику. Правда не таку відверту, як чоловіки. У нас різна природа. Ми закриваємо очі і слухали би, і слухали. А чоловікам обовязково треба все бачити.

Мені видається еротика в мистецтві дуже гарною і цікавою. На Закарпатті мало хто з художників приділяє цьому увагу. Якби не жінки – еротикою би у нас і не пахло. Художниця Людмила Корж-Радько зробила дивовижні еротичні ілюстрації до „Декамерона”, де їй вдалося піднятися до рівня самого Бокаччо. Видавництво „Дніпро” скоро обіцяє порадувати новим проектом і всі ми будемо мати можливість насолоджуватись шедеврами Людмили.

Мені також захотілось внести в живопис еротичний струмінь. Ця тема цікавить всіх. Тому й не дивно, що на моїх виставках найбільше затримується увага біля оголених. Від гарячої „Тобі” чоловіки не можуть відірвати погляду. Вони би дивилися й дивилися.

Зображення оголеного тіла робить думки автора беззахисними, відкритими і такими ж оголеними?

Я не боюся бути щирою і відкритою. Жінка, яка символізує червоний колір, не має чого приховувати. Вона кохає, а кохання завжди беззахисне.

Кожного разу я хвилююся, коли віддаю на суд свої „Сім кольорів”. Але, якщо не буду хвилюватися я – не будуть хвилюватися і глядачі.

Ви не боїтеся бути щирою і беззахисною, бо маєте ангела-охоронця?

Кожного разу, коли я приступаю до роботи, я звертаюсь в короткій і гарній молитві, яку навчила мене моя мама: „Господи ниспошли мені свою Божу іскру”. А ще вона мене навчила: „Ангелику-хранителю буть при мені і моїх чадах”. Нема такого дня, щоб я ці слова не промовляла.

Серед найменш еротичних полотен і „Портрет професора”.

А, насправді, Сергія Федаку я знаю зовсім не таким. Якось ми з ним дуже мило танцювали і я сказала йому: „У вас такий гарний носик, я б із задоволенням вас намалювала”. Він був просто щасливий і піймав мене на слові. Сергій унікальна людина, я просто в захваті від нього: він розумний, талановитий і, що найбільше мене приваблює, оригінальний, просто неповторний.

Шкодую, що він у мене вийшов таким, не еротичним.

З ким із героїв ваших робіт ви не змогли б жити в одній квртирі?

Ой!.. А, взагалі, цікаво було б спробувати. Я всіх їх дуже люблю.

Яким різноманітним стало б життя!.. Один такий еротичний..., другий такий мудрий, з третім не зіскучишся. Думаю, ніхто б від такого не відмовився. У мене, навіть, розігралися фантазії. Ні, таки, не зможу ні від кого відмовитися.

Поезія першого снігу і поезія жіночого тіла мають щось спільне?

Перший сніг... Білий, ніким ще не упосліджений нагадує цнотливу дівчину, яку також символізує білий колір.

І хоч зображення природи і жіночого тіла - різні настрої і відчуття, вони поєднується тим, що так бачу і відчуваю тільки я. Незалежно, чи розчиняюсь у просторі і мене не існує, а існує тільки фантастичне дерево, чи занурююсь у себе, створюючи жіночий образ. Все це поезія моєї і тільки моєї душі.

Тобто поезія взагалі вам близька?

А, якщо я ризикну вам запропонувати один свій вірш?

Будь ласка! Цікаво буде всім.

Сонце світило так високо і млосно,

Що струнким тополям

Лінь було кидати тіні.

Ліниво пили пиво.

А ми пяніли від цвітіння липи

І столик наш

Кружляв у літнім танці.

Спраглим поглядом з під брів

Ти пестив мене,